РОМАНТИЧНА ЛЕГЕНДА
Вашингтон Ірвінг і нове відкриття Альгамбри
Як занедбані руїни стали іконою романтизму — історія Вашингтона Ірвінга, мандрівників, що пішли за ним, і легенд, які досі забарвлюють Альгамбру.
Check dates and availability ↗Забутий палац
Сьогодні в це важко повірити, але протягом довгих періодів після християнського завоювання Альгамбра занепадала. Двір переїхав, палаци використовували для менш значущих цілей, і на початку 19 століття частина комплексу занепала: серед згасаючих насрідських залів жили самовільні поселенці та скромні родини. Найсумнозвісніший удар припав на період наполеонівської окупації, коли французькі війська розмістили в Альгамбрі гарнізон і, відступаючи 1812 року, підірвали кілька її веж; за переказом, ще більш руйнівний підрив запобіг лише місцевий житель, який знешкодив заряди, — цю історію зазвичай розповідають як легенду. Палацове місто, колись гордість аль-Андалусу, на якийсь час стало радше романтичною руїною, ніж охоронюваною пам'яткою. Цей занепад — необхідне тло для його нового відкриття.
Американець в Альгамбрі
1829 року американський письменник і дипломат Вашингтон Ірвінг прибув до Гранади і, що примітно, отримав дозвіл оселитися прямо в самій Альгамбрі, якийсь час мешкаючи в кімнатах серед тих самих палаців. Він блукав двориками вдень і вночі, слухав розповіді доглядачів і місцевих мешканців, що там жили, і просякався атмосферою руйнівних, залитих місячним світлом залів. З цього народилася його знаменита книга «Оповіді Альгамбри», опублікована 1832 року, — суміш подорожніх нотаток, історії та переказаного фольклору, яка підкорила меланхолійною романтикою палацу величезну міжнародну аудиторію. Ірвінг, звісно, не відкрив Альгамбру, але більше, ніж будь-хто, змусив увесь світ закохатися в неї, представивши її як місце чарівності, згаслої слави та напівзабутих легенд.
Легенди пагорба
Одним із талантів Ірвінга було збирати й популяризувати історії, що чіплялися за Альгамбру, і багато відвідувачів досі невиразно пригадують їх під час прогулянки. Є легенди про зачаровані мавританські скарби, сховані в підземеллях в очікуванні того, хто зніме закляття; про нещасних принцес, замкнених у вежах; і, найживучіша, — похмура легенда, пов'язана із Залом Абенсеррахів, де, за переказом, вирізали знатну родину, а їхня кров нібито забарвила фонтан, — моторошна історія, яку зазвичай вважають фольклором, а не документованою історією. Ці легенди — не суворий факт, і хороший гід це скаже, але вони частина культурної тканини Альгамбри. Знання їх додає каменю відтінок романтики, поки ви сприймаєте їх легко, як атмосферні перекази, якими вони і є.
Мандрівники, що пішли за ним
Ірвінг був найвідомішим із хвилі мандрівників, художників і письменників доби романтизму, що перетворили Гранаду на місце паломництва. Британські гості, як-от письменник Річард Форд, чий яскравий путівник сформував погляд цілого покоління на Іспанію, і художники-топографи на кшталт Девіда Робертса, чиї атмосферні гравюри широко розійшлися, допомогли закріпити образ Альгамбри як великої романтичної руїни Європи. Їхні книги, замальовки й картини перетворили палац на символ втраченого, екзотичного мавританського минулого, що потужно відповідав смакам 19 століття. Цей потік уваги мав цілком конкретний ефект: він створив репутацію та тиск, які зрештою врятували комплекс. Альгамбра, яку ми відвідуємо сьогодні, — охоронювана й відреставрована, — багато чим завдячує цим романтичним ентузіастам, які наполягали, що світу варто дбати про руйнівний пагорб в Андалусії.
Від руїни до Світової спадщини
Слава, створена романтиками, допомогла змінити офіційне ставлення до Альгамбри. Протягом 19 і 20 століть комплекс дедалі більше переходив під опіку реставраторів і хранителів, які зміцнювали вежі, розкривали й відновлювали оздоблення та поступово відновлювали сади — робота, яка значною мірою надала місцю його нинішнього вигляду. Ця довга кампанія захисту увінчалася 1984 року, коли Альгамбру разом із Хенераліфе внесли до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, а пізніше до них долучився Альбайсін. Приїжджаючи сьогодні, варто пам'ятати, що ця дбайлива турбота з'явилася порівняно нещодавно і що палац колись мало не був утрачений. Сувора система квитків із фіксованим часом та обмеженням кількості відвідувачів, яка може здаватися такою вимогливою, — сучасне обличчя того самого пориву, який почали романтики: рішучості, що Альгамбру потрібно зберегти, а не розтратити.